Події відбуваються у Генуї в середині 14 століття. Пролог. Ніч. Палац патриція Якопо Фієско, що стоїть на площі, освітлений лише червонуватим полум'ям єдиного смолоскипа. У темряві з'являються люди в масках. Вождь повсталого народу, Паоло Альбіані, шепочеться зі своїми прихильниками неподалік від палацу: «Кому бути правителем?» - «Тому, кого шанує народ - Симону Бокканегрі!» І коли той з’являється, його зустрічають словами: «На зорі ти станеш правителем Генуї!» Симон здригається від цих слів, вагається... Він, колишній моряк, якщо стане дожем, то зможе повернути собі доньку Фієско, Марію, яку він шалено кохає, але яку батько тримає під замком у палаці, за те, що вона віддала серце йому, плебею. Паоло Альбіані висловлює і своє бажання: якщо його друг одержить титул правителя, то він повинен буде таємно розділити владу з ним, Паоло. Бокканегра присягається виконати це його бажання. Повсталий народ, що таємно зібрався вночі, не бажає більше ярма патриціїв. Паоло виголошує ім'я сина народу, Бокканегри. З вуст у вуста передаэться пошепки девіз: «Симон... Симон і свобода!» Натовп розходиться. Знатний вельможа, старий Фієско, з болем прощається з розкішним палацом предків, із Генуєю, а також з донькою, труну якої траурна процесія проводжає в каплицю напроти палацу. На сходинках церкви стикаються Бокканегра та Фієско, який несподівано виринув з темряви. Симон на колінах благає батька коханої про прощення. Але гордовитий патрицій бачить у ньому тільки слугу, плебея, що збезчестив його доньку. Марні всі слова Бокканегри. Все ж таки Фієско ставить одну умову: Він пробачить, якщо Симон віддасть йому онучку Амелію. Пригнічений Симон ледве може вимовити, що дитину викрали. Він розказує, як побачив свій будинок зламаним і спорожнілим, як шукав доньку... Фієско, проте, не вірить. Бокканегра вже давно не бачив Марії, і тепер стукає у ворота палацу. Важкі ворота відчинені, довкруги — мертва тиша. Симон заходить у покинутий будинок, іде з кімнати в кімнату. Ніде ні душі. Тільки вийшовши на вулицю, Симон помічає каплицю, освітлену свічками, і в ній труну. Як божевільний, уривається він туди: — Марія!.. Марія!.. Бокканегра лише тепер дізнається про смерть коханої. А звіддалік він уже чує своє ім'я, яке вигукує натовп: — Бокканегра! З палаючими смолоскипами, тріумфуючи, виходить на площу народ і проголошує Симона Бокканегру дожем. Генуя звела сина народу на трон у найтрагічніший момент його життя.
Дія перша. Картина перша. Після попередніх подій минуло двадцять років... У палаці Ґрімальді, поблизу Генуї, живе красуня Амелія Ґрімальді. У саду, на березі моря, чекає вона свого коханого. Вже світає... Вдалині чується голос юного Ґабрієля Адорно, який пливе на човні до берега. Амелія боїться за коханого і застерігає його: заколот, який він готує, приведе його на плаху... «Мовчи! - просить Ґабрієль, - навіть вітер може почути нас і віддати в руки тирана»... – «Любов наша захистить нас!» - в очах Амелії спалахує надія. Прибуває посланець дожа, який повідомляє, що Симон Бокканегра, вертаючись із Савони, відвідає Амелію. Дівчина пояснює Ґабрієлю мету приїзду дожа: - Він проситиме моєї руки для свого повіреного – Паоло Альбіані! Але вона не належатиме іншому, - обіцяє Амелія своєму коханому та вертається в дім. У сад приходить старий чернець Андреа. Ґабрієль просить його благословити їхній шлюб з Амелією. Тоді чернець відкриває Адорно таємницю: Амелія - дівчина низького, плебейського походження, вона не рідна, а прийомна донька графині Ґрімальді. Юного патриція, проте, це не бентежить. Тоді Андреа бере з нього клятву: - «Відвоюй нам наші дворянські права!» І юнак присягається: хоч би й ціною життя він боротиметься за права знаті... а дож-плебей хай загине. Прибуває дож у супроводі канцлера Паоло, якого, проте, дож тут таки посилає з дорученням до міста. «Народ Генуї бунтує, поспішайте негайно туди, заспокойте всі партії!» Потім Бокканегра звертається до Амелії: Чому ти тримаєшся так далеко від танців і святкувань? Що за таємниця, яку ти зберігаєш? Приязні слова пробуджують у дівчини довіру до дожа. Вона зізнається йому, що кохає одного шляхетного юнака... Але руки її просить інший, якого приваблює лише її багатий спадок. Це - Паоло, вже саме ім'я якого їй ненависне. Вона розказує і те, про що ніхто не підозрює: «Я не донька Ґрімальді...» Одного разу вночі, коли батько був далеко, до їхньої хатинки увійшла жінка, узяла її на руки, вколисала, а прокинулася вона вже в цій багатій садибі. При цьому спогаді в дожа знов спалахує надія, а портрет у старовинному медальйоні, на якому зображена матір дівчини, розвіває всі сумніви: Бокканегра знайшов свою зниклу доньку, викрадену у нього ще дитиною Це - його Амелія. Батько радісно обіймає доньку, але обоє вони вирішують, що їхньої таємниці поки що ніхто не повинен знати.
Друга картина першої дії. У залі засідань з ненавистю дивляться один на одного представники народної і дворянської партій. Канцлер Паоло Альбіані тільки на те й чекає, аби спалахнув заколот. Він розпалює його з помсти проти Бокканегри, оскільки його колишній друг, якому він допоміг стати дожем, з невідомих причин відмовив йому в шлюбі з Амелією. З вулиці чується шум натовпу, що переслідує Ґабрієля Адорно і ченця Андреа. Канцлер Паоло, почувши ім'я Адорно, відчуває лихе і, скориставшись сум'яттям, з переляку намагається сховатися, але, за наказом дожа, варта заступає йому вихід. Ось-ось плебеї і патриції кинуться одне на одного, злітають шпаги, а з площі чується крик народу: смерть дожеві! Дож віддає наказ: - Хай відчинять ворота, впустять людей - я не боюся народу і чекатиму його тут! На площі звучить труба герольда, звернення дожа до народу миттєво змінює настрій натовпу. Чуються вигуки: Хай живе дож! Народ заповнює залу. Люди звинувачують Адорно в убивстві одного з прибічників Паоло Альбіані і вимагають його смерті. Ґабрієль не заперечує, що він убив чоловіка на ім'я Лоренцино за те, що той викрав Амелію, але він знає, що Лоренцино діяв за наказом якогось всесильного пана. Паоло, який організував викрадення, відчуває, що на нього насувається небезпека. Адорно, проте, підозрює не його, а дожа, і піднімає на нього кинджал. Амелія Ґрімальді, яка увірвалася до зали, кидається між ними. Вона розказує, що на неї напали двоє людей у масках... Отямившись, вона побачила перед собою Лоренцино, з рук якого їй вдалося врятуватися, лише погрожуючи йому гнівом дожа. - Хто організував викрадення? - лунає запитання дожа. На думку дворян - тільки плебей! На думку прихильників народу - тільки патрицій! Знову зблискують шпаги, ось-ось проллється кров, але вигук дожа: Братовбивці! - зупиняє людей. Притихнувши, вони слухають дожа: «Навіщо проливати кров?» Ґабрієль добровільно простягає свою шпагу дожеві, але той відмовляється її взяти. Він вірить його слову, але поки не розкриється таємниця викрадення, Ґабрієль і чернець залишаться під вартою. Симон Бокканегра добре знає, що організатором викрадення дівчини був канцлер Паоло. До нього він і звертається, і слова його - немов удари долі: - У твоїх руках честь і правосуддя цього міста, йди ж, виконуй свій обов'язок! Тут, серед нас, ховається злочинець. Він так близько, що я міг би доторкнутися до нього рукою... Я знаю його ім'я... «Будь проклятий!» - гримить у залі голос народу. Канцлер тремтить, але він повинен повторити жахливе прокляття, свій власний вирок.
Дія друга. Паоло з жахом думає про прокляття, вимовлене самому собі. Тепер він живе лише заради помсти. Він повинен знищити Бокканегру, якого сам прославив, і який тепер, за волею свого творця впаде знову в бруд. На столі стоїть келих, з якого зазвичай п'є дож. Паоло сипле в нього отруту, яка вб’є Симона. Але йому цього мало: він наказує ввести полоненого-ченця Андреа і пропонує йому втечу, якщо той прийме його до лав бунтівників-дворян. Але чернець, за походженням гордовитий вельможа, відмовляється: він не заплямує свого імені зрадою. Потім він кличе Ґабріеля. Закоханий юний дворянин довірливий, він повірив словам Паоло, ніби Амелія - коханка дожа, і кров ударила йому в голову. Канцлер дає йому кинджал. Габріель залишається сам. Серце його сповнене сорому і відчаю: «Амелія зрадила мене!» Змученого сумнівами Адорно застає Амелія, вона зізнається, що справді любить дожа, але приховує, що її любов - любов дочки, а не коханки. Ґабрієль прагне почути правду, але Амелія благає його, щоб він поки не намагався взнати її таємниці... - Дож наближається! – раптом помічає дівчина. - Сховайтеся! - благає вона. Адже якщо дож побачить тут Адорно, то накаже його покарати. Їй надсилу вдається змусити Габріеля сховатися в сусідній залі. У руках Бокканегри перелік бунтівників, і першим стоїть у ньому ім'я Адорно, в якого до безтями закохана його донька. Дож приголомшений: знайдену, нарешті, доньку зрадницьки викрадає супротивник... Скільки йому ще терпіти підлоти від змовників? - розмірковує він, залишившись сам. Потім п’є з келиха. Під дією отрути він поринає в забуття, і засинає. Із сусідньої зали обережно прокрадається Адорно, щоби помститися Симону. Амелія запобігає вбивству, і нарешті зізнається, що вона не коханка, а донька дожа. Ґабрієль аж тепер розуміє, на що він ледь не наважився. Він пригнічений: він хотів убити батька своєї коханої!.. Приголомшений хлопець віддає своє життя в руки правителя. Але Бокканегра не збирається мститися. Палац оточують збунтовані дворяни. Тепер уже Адорно закликає партію патриціїв до примирення, адже.
Після того, як Ґабрієль Адорно дізнався, що його кохана Амелія – донька дожа Бокканегри, він відмовляється від боротьби з дожем. Третя дія опери Верді «Симон Бокканегра» починається з того, що дож звільняє ченця Андреа, а канцлера Паоло Альбіані, зрадника, котрий підбурював патриціїв до заколоту, посилає на плаху. Ідучи на смерть Паоло встигає повідомити ченцеві, що Симонові Бокканегрі лишилося жити лічені хвилини: «У вино його я влив отруту!» —сміється він. Канцлер іде на страту якраз тоді, коли Амелія і Адорно — під вінець. Чернець Андреа приголомшений долею Бокканегри: «Я хотів помститися інакше... То була б смерть інша, гідна тебе...» Він ховається, почувши кроки. Симон Бокканегра, хитаючись, виходить на терасу, з якої видно море. Отрута вже діє. — Прекрасне море, ти було мені матір'ю, — зітхає він, дивлячись удалину. — Чому я не знайшов могили в твоїх обіймах?» На терасі з’являється чернець Андреа. Дож упізнає давнього смертельного ворога - Фієско, вождя партії патриціїв, котрий прийшов тепер, як суддя, з вироком. Бокканегра нагадує йому про минуле: — Ти обіцяв мені мир, якщо я віддам тобі свою доньку, що зникла тоді... дитя, проте, живе... Ім'я її Амелія Ґрімальді... Фієско приголомшений... Амелія — його онучка... І жорстокий Фієско плаче... В останню хвилину колишні смертельні вороги обнімаються в сльозах. Весільна хода повертається з церкви. Симон Бокканегра вмирає на руках Амелії та Адорно. Фієско оголошує народу про смерть дожа.
