Дія перша. Ліс. Крізь хащі пробирається онук короля Аркеля - Голо. Він полював, поранив кабана, але звірові вдалося вислизнути, і Голо, переслідуючи здобич, заблукав. Куди він потрапив? Сліди звіра вели сюди.

 Голо озирається і раптом, уражений, завмирає: біля джерела - дівчинка. Ніжна, тендітна, вона гірко плаче. "Не чіпайте мене! Не чіпайте!" - вигукує вона злякано, коли Голо наближається до неї. І він, якого всі звуть Великим Голо, покірно відступає. Дівчина така прекрасна! Звідки вона? Хто її образив? "Усе, все, - плаче дівчинка. –Мені краще померти... Моя золота корона впала у потік…" Проте, переконавшись, що лицар не заподіє їй зла, вона називає себе. Звуть її Мелізанда, вона нетутешня... Ні, ні, вона більше нічого не скаже! Не може сказати...

 Зачарований Голо умовляє Мелізанду піти разом із ним. Їй не можна залишатися самій у темному лісі. Довірившись, вона погоджується.

 Друга та третя картин першої дії.

 Женев’єва, мати Голо і Пеллеаса, показує королю Аркелеві лист Голо до молодшого брата, в якому той повідомляє про свій шлюб із Мелізандою. "Шостий місяць, як я з нею одружений, - пише він, - але знаю про неї не більше, ніж першого дня зустрічі. Я не смію запитувати... Коли її питають, що з нею, вона так ридає, що стає лячно". Голо хоче повернутися додому, але боїться гніву Аркеля, оскільки своїм несподіваним шлюбом він зруйнував плани старого короля, котрий вибрав йому іншу наречену. Тому він просить Пеллеаса розповісти все дідові і, якщо той згоден прийняти Мелізанду як рідну, хай Пеллеас запалить на башті біля моря, ліхтар. Із корабля світло ліхтаря буде видно. Якщо його не запалять, Голо більше не повернеться.

 Аркель вважає шлюб старшого онука дивним. Голо вже немолодий. Після смерті першої дружини він жив тільки для сина, маленького Інйольда. Досі завжди радився з дідом. Але... "Він, певно, повинен був зробити те, що зробив, - у роздумах зазначає король. - Він так сумував на самоті..."

 Розмову урвав прихід Пеллеаса. "Подбай, щоб від сьогодні запалювали ліхтар на башті", - звертається Женев’єва до сина.

 І ось Женев’єва та Мелізанда йдуть через парк до воріт замку. «Які ліси навколо палацу, які ліси!» - боїться Мелізанда. «Так, тут є місця, куди навіть опівдні не сягає сонячний промінь», - підтверджує Женев’єва. «Втім, до цього можна звикнути», - підбадьорює вона невістку.

 Чутно кроки. Це Пеллеас. Уникаючи зустрічі з Мелізандою, він хоче пройти повз жінок, але мати запитує: звідки він іде?

 Пеллеас відповідає, що був на березі моря. Цієї ночі була буря, хоча море тепер спокійне. Біда кораблеві, який залишить гавань... Але он корабель, його силует видніється в тумані. Мелізанда впізнає його: цей корабель привіз її сюди. Він швидко виходить в море. Навіщо знявся з якоря? Він загине!.. Настає тривожне мовчання. Його порушує Женев’єва: наближається ніч, і треба знайти маленького Інйольда. А дорогу до замку Мелізанді покаже Пеллеас. Пеллеас пропонує Мелізанді руку. Вона відмовляється: її руки повні квітів. Він, можливо, залишить замок завтра, - каже Пеллеас. Мелізанда здивована. Чому він повинен їхати?

 Дія друга, картина перша. "Фонтан у парку".

 Сюди Пеллеас привів Мелізанду. Сам юнак часто приходить до фонтана, коли в саду стає задушно. Тут так тихо; чутно, як спить вода - світла, холодна, як взимку. Тут, можливо, так само глибоко, як у морі.

 Мелізанда нахиляється над водою. Її довге золоте волосся занурюється в неї, і Пеллеас несподівано питає про Голо. Голо теж зустрів її біля джерела... Він хотів поцілувати її? Так, але вона не схотіла... Чому не хотіла? - допитується Пеллеас. Ухиляючись від відповіді, Мелізанда знімає з пальця обручку, що подарував їй Голо, і починає бавитися - підкидати її. Золото виблискує на сонці. «Обережніше, - попереджає Пеллеас, - не можна гратися обручкою над глибокою водою». Але Мелізанда не слухає. Вона підкине її зараз аж до неба... О! Вона впала! Вона йде на дно! Залишилося тільки велике коло на воді... "Коли обручка впала, годинник на башті замку пробив дванадцяту, - зауважує Пеллеас. – Час іти, бо нас шукатимуть". «А що сказати Голо?» – питає розгублено Мелізанда. "Правду, тільки правду!" - відповідає їй Пеллеас.

 Друга картина другої дії відбувається в одній з кімнат замку.

 Поранений Голо лежить на ліжку. Біля нього - Мелізанда. Дивна пригода трапилася з ним сьогодні в лісі, - розповідає Голо дружині. Він полював, але раптом, коли годинник на башті замку пробив дванадцяту, кінь, наче збожеволівши, поніс. Він упав, скривавлений; йому здавалося, що серце його розчавлене... Мелізанда намагається приховати тривогу. Проте таїтися вона не може. Вона немов теж хвора сьогодні. Їй важко тут, краще сказати про це зараз. Вона помре, якщо залишиться в замку... Що з нею? - питає стурбований Голо. - Може, її образили? Король? Женев’єва? Пеллеас? Ні, ні, - заперечує Мелізанда, - її ніхто не скривдив. Вона сама не розуміє, що з нею. Вона знає лиш одне - це понад її сили...

 Заспокоюючи дружину, Голо бере в свої руки її маленькі пальці, які він міг би зім'яти як квіти. Але що це? Він не бачить обручки. Де вона? Мелізанда ніяковіє. Вона не має сили сказати чоловікові правду. «Я загубила її в гроті біля моря - каже вона, – Коли шукала мушлі для Інйольда...» Голо хвилюється. Краще втратити все, тільки не обручку. Мелізанда повинна піти до грота. Зараз же, негайно! Інакше море, випередивши, візьме обручку під час припливу. "Зараз темно... Мені страшно», - лякається Мелізанда. "Поклич Пеллеаса, він супроводить тебе", - вимагає Голо. І вона, в сльозах, підкоряється.

 Дія друга,картина третя. "Перед гротом".

 Важка чорна хмара заступила небосхил. Глухо гуркоче море. "Це тут", - підводить схвильований Пеллеас Мелізанду до грота. Проте пустити її всередину не наважується: дуже темно. Там, усередині, небезпечний спуск між двома бездонними озерами. Треба почекати, поки з'явиться місяць.

 Мелізанда тремтить від страху. Але оскільки вона збрехала чоловікові, що обручка втрачена в гроті, вона повинна зайти туди. На випадок, якщо Голо запитає, що вона там бачила, - переконує її Пеллеас.- Втім, там, незважаючи на кручі й сліди корабельних аварій, красиво, - намагається заспокоїти він Мелізанду. Якщо запалити ліхтар, то здається, що склепіння, як небо, сяє зірками... А! Ось і світло!

 Місяць, прорвавшись крізь хмару, яскраво осяює частину грота. Пеллеас і Мелізанда можуть зайти. Але вона сахається: в глибині грота вона бачить трьох старих, сивих жебраків. Вони сидять, притулившись до стіни, і сплять. "Ходімо, ходімо!" - біжить Мелізанда. "Залиште мене, залиште!" - благає вона у сум'ятті. "Ми повернемося сюди іншим разом", - йде слідом Пеллеас.

 Дія третя. Картина перша. Одна із башт замку. Біля вікна стоїть Мелізанда. Розчісуючи волосся, вона співає старовинну пісню. До башти підходить, як зачарований, Пеллеас. Він думав, що це проміння світла на стіні, - виявляється, це волосся Мелізанди. Вона співає, наче птах із далеких країв... Вона прекрасна! "Дай мені руку, Мелізандо", - просить Пеллеас. Мелізанда не може противитись поклику серця. Вона нахиляється. Нижче, нижче... Зараз вона впаде... Раптом її волосся розсипається, огорнувши Пеллеаса. Він занурює в нього обличчя, цілує. Ніколи він не бачив такого чудового волосся. Його поцілунки піднімаються уздовж тисячі золотих кучерів до обличчя Мелізанди, до її губ. Мелізанда! Вона тепер не може піти від нього, вона не піде!

 Стривожені голосами, з башти вилітають голуби. "Залиш мене, Пеллеасе! Інакше птахи не повернуться, вони загубляться в темряві", - лякається Мелізанда.

 На дорозі, що в’ється біля башти, з'являється Голо. Він підходить до Пеллеаса і Мелізанди. «Вже північ, - каже він, нервово сміючись, - не грайтеся в темряві. Які ви ще діти! Які діти!». Він розуміє, що ці двоє закохані одне в одного.

 Картина друга. "Підземелля замку". Під ці похмурі, слизькі склепіння привів Голо Пеллеаса. Тут немов розлитий запах смерті. Він підіймається он із того водоймища, повного стоячої смердючої води, - показує Голо молодшому брату. Страшно навіть заглянути туди. Обережніше! Ще крок - і Пеллеас буде в безодні! Пеллеас здригається. Йому здається, що він бачить дно прірви. На дні мерехтять неясні відблиски. Невже це відблиск ліхтаря Голо? Він так тремтить! "Так, ліхтар... Я навмисне розгойдував його, щоб краще освітити стіни", - відповідає тремтячим голосом Голо. Пеллеас задихається, він хоче вийти. "Вийдімо", - погоджується Голо.

 Картина третя. "Тераса на виході з підземелля". Сліпучий полудень. Прохолода з моря, аромат недавно политих квітів. Яке чисте повітря! – каже Пеллеас. Він щойно разом з Голо спускався у темне підземелля замку і ледь не задихнувся там, унизу, де темрява густа, а повітря важке, немов просочене свинцевою росою. А тут ясне небо, сміх дітей, які біжать до моря, тут троянди... У вікні башти Женев’єва і Мелізанда.

 Голо теж дивиться на дружину і свою матір. Він знову застерігає Пеллеаса, мовляв, дещо бачив учора біля башти... Молодший брат має бути більш обачним. Мелізанда така юна, вона навіть не усвідомлює, що може статися. Незабаром вона стане матір'ю, найменше хвилювання уб'є її. Тому Пеллеас... Пеллеас повинен уникати Мелізанди. Вона така вразлива!

 Наступна картина "Перед замком". Сліпучий полудень. Прохолода з моря, аромат недавно политих квітів. Яке чисте повітря! – каже Пеллеас. Тут ясне небо, сміх дітей, які біжать до моря, тут троянди... У вікні башти Женев’єва і Мелізанда.

 Голо теж дивиться на дружину і матір. Він знову застерігає Пеллеаса, мовляв, дещо бачив учора біля башти... Молодший брат має бути більш обачним. Мелізанда така юна, вона навіть не усвідомлює, що може статися. Незабаром вона стане матір'ю, найменше хвилювання уб'є її. Тому Пеллеас... Пеллеас повинен уникати Мелізанди. Вона така вразлива!

 Вечір. Голо і маленький Інйольд зупиняються біля однієї з башт замку під вікном Мелізанди. «Треба відпочити тут трохи», - каже Голо. Страждаючи від ревнощів, він випитує в сина - що роблять Пеллеас і Мелізанда, коли залишаються наодинці? Про що вони говорять? Вони цілуються? Нумо, Інйольде, покажи, як вони цілуються... Дитина перелякана: батько такий дивний. Його борода колеться, вона зовсім сива. І волосся теж сиве. Зовсім сиве!

 У вікні башти спалахує світло. Мабуть, Мелізанда запалила лампу. Голо піднімає на руках сина - хай хлопчик подивиться, чи там Пеллеас? Вони близько одне до одного? Інйольд скрикує: батько зробив йому боляче... «Ні, - схлипує він, - дядько Пеллеас і Мелізанда далеко одне від одного. Ні, вони не обнімаються. Вони мовчать, вони дивляться на світло...» Голо перепитує сина. Він хоче знати ще й ще, але переляканий хлопчик плаче. Він боїться дивитися у вікно. Боїться батька, його спотвореного злістю обличчя.

 Четверта дія. "Кімната в замку".

 Пеллеас і Мелізанда йдуть назустріч одне одному. Пеллеас щойно був у батька. Той видужує. Але він наказав синові залишити замок... Пеллеас не сміє не послухатися, він поїде. Можливо, надовго... Тому просить Мелізанду прийти сьогодні увечері до фонтана. Він мусить її бачити! Вона прийде? Мелізанда обіцяє, і Пеллеас, почувши за дверима чиїсь кроки, йде.

 Заходить Аркель. Старий радіє з того, що його син, батько Пелеаса видужує. Нарешті радість і сонце зігріють замок, бо тут було так похмуро. Мелізанді теж стане веселіше. Проте вона чимось стурбована? Стоїть, не підводячи очей, не відповідаючи. "Підійди до мене, дитино", - кличе її король.

 Двері відчиняються. На порозі - Голо. Чоло його скривавлене. "Я проходив повз тернову огорожу", - пояснює він дідові. Мелізанда поспішає стерти кров з чола Голо, але чоловік її відштовхує. Хай вона не торкається його, він не бажає її бачити. Він прийшов по свій меч... Мелізанда подає йому меча. «Чого ти така бліда?» - зі злістю питає Голо. Він не збирається її вбивати, - в цьому випадку він не взяв би меча. Лютий від гніву і ревнощів, Голо жене Мелізанду геть. Але коли дружина йде до дверей, він хапає її за волосся і кидає до своїх ніг. Він примусить її повзати перед ним на колінах! "Голо!" - зупиняє онука Аркель. Схаменувшись, Голо відпускає Мелізанду. "Я чекатиму нагоди", - погрожує він, виходячи з кімнати. "Що з ним? Він п'яний?" - дивується Аркель. "Він розлюбив мене – каже у відчаї Мелізанда. - Я така нещасна!"

 Картина третя. «Фонтан у парку». Маленький Інйольд намагається підняти великий камінь, під який закотився його золотий м'яч. Але руки хлопчика занадто слабкі, щоб зрушити важку брилу. Вже сутеніє, а Інйольд так і не дістав м'яча. Здалеку чути бекання отари. Дитині здається: вівці плачуть, немов бояться чогось. Куди їх женуть? «Чому вони раптом замовкли? – питає він вівчаря. «Тому що загубили дорогу», - відповідає той. Хлопчика огортає жах, і, забувши про м'яч, він тікає.

 До фонтана наближається Пеллеас. Сьогодні останній вечір його перебування в замку і він може сказати Мелізанді все. Як дитина, він потрапив у пастку. Тепер, коли він це зрозумів, його доля - втеча. Але він повинен востаннє побачити кохану...

 Мелізанда кличе Пеллеаса. Вона спізнилася, тому що Голо довго не міг заснути. Але чому Пеллеас ховається в тіні? Вона не хоче ховатися... Ні, краще тут, - веде її в тінь липи Пеллеас. - Тут їх ніхто не побачить, Адже він повинен сказати їй, що кохає! Вона теж його кохає, - зізнається Мелізанда. - З тої хвилини, як побачила вперше...

 Завмираючи від щастя, вони обіймають одне одного. Раптом чується шум - у замку замикають двері. Це означає, що Пеллеас і Мелізанда вже не можуть повернутися додому. Тепер все втрачено і все врятовано! - вигукує, тріумфуючи, Пеллеас. Тепер вони підуть разом! Підуть звідси для нового життя! Він обіймає Мелізанду і умовляє її втекти разом з ним. Але вона відмовляється.

 Несподівано з'являється Голо. Він стежив, він бачив усе. Кинувшись із мечем на Пеллеаса, Голо вбиває брата. Перелякана Мелізанда, намагаючись врятуватися, біжить до замку. Марно. Голо наздоганяє її і ранить.

 Дія п’ята. "Кімната в замку". Біля ліжка вмираючої Мелізанди, яка щойно народила дитину - Аркель, лікар, Голо. "Не мучте себе, - втішає лікар, бачачи відчай Голо. - Від такої рани не помре і пташка".

 Мелізанда, виринувши із забуття, кличе чоловіка. Голо просить діда і лікаря залишити його наодинці з дружиною. Коли ті йдуть, він благає Мелізанду пробачити його. Він заподіяв їй багато лиха... Але він так її кохав!

 Голо пригнічений, кляне себе, та все ж не може подолати тих страшних ревнощів, які занапастили їх усіх. Він знову хоче вирвати у Мелізанди зізнання - чи кохала вона Пеллеаса? «Так»,- відповідає вона просто. Але Голо цього мало. «Чи були вони близькі? – страждає він від сумнівів. Мелізанда заперечує, але Голо, знетямившись, гнівно вимагає відповіді: "Не бреши в останню хвилину!" Смертельна блідість укриває обличчя знесиленої Мелізанди. "Я вбив її! І сам помру, нічого не дізнавшись!" - кричить він діду і лікарю.

 Аркель приносить немовля - новонароджену доньку Мелізанди. Може, дитя вдихне в неї життя? На жаль, Мелізанда настільки слабка, що не може навіть узяти немовля на руки. "Бідна крихітка, її доля - теж страждати!" - шепоче вона ледь чутно. Всі відчувають наближення смерті.

 Кімната наповнюється жінками-служницями. Вони стають попід стіною і чекають. "Навіщо вони тут?" - із жахом запитує Голо. Він вимагає, щоб його ще раз залишили наодинці з дружиною, але Аркель відмовляє: пізно, Мелізанду не можна більше турбувати. Жінки раптово опускаються на коліна. "Вони мають рацію, - каже лікар, підходячи до ліжка мертвої Мелізанди.

 Тиша. Лише чутно ридання Голо.